Відомий американський письменник Джон Стейнбек ще у 1947 році, після відвідин СРСР, констатував: «Все життя у Радянському Союзі відбувається під пильним поглядом гіпсового, бронзового, намальованого або вишиваного сталінського ока».

Відтоді минуло понад шістдесят років. У наш час відкрили свої таємниці секретні архіви, у ЗМІ з’явилися численні спогади невинно репресованих і їх родичів, котрим вдалося уціліти під кривавими жорнами «вождя народів» і його партійної кліки. Видано масу публіцистично-документальних книг, автори яких, також опираючись на беззаперечні свідчення архівних та інших джерел, глибоко і всебічно дослідили жахливий феномен сталінщини. І перед їх читачами постає з історичної імли постать, з якої знято багаторічний глянець міфологізації, можливо, найжорстокішого у світі тирана, ката всіх народів колишнього СРСР, а особливо українського, який зазнав найбільших страждань.

І ось після всього цього, вже у двадцять першому столітті, у Запоріжжі, яке по праву вважається колискою вільного козацтва, у місцевих комуністів раптом з’являється маячне бажання установити пам’ятник не комусь із видатних козацьких отаманів, а саме Йосипу Сталіну.

Коли я вперше про це почув, був певен, що міська влада Запоріжжя, її депутатський корпус не допустять такого цинічного попрання історичної правди, такого блюзнірського знущання над пам’яттю багатомільйонних жертв тоталітарного режиму. Принаймні, як здавалося, з цього приводу має бути обов’язково проведений референдум серед жителів області. Та на цей раз комуністи, які зазвичай дуже полюбляють апелювати до думки народу то щодо можливої співпраці з НАТО, то спільних військових навчань, то інших політичних рухів України назустріч світовій спільноті, думкою громади не цікавилися. Вони просто начхали на неї, як це вже робили не раз. Надзвичайно поблажливо поставилася до цього й влада, хоча сотні тисяч запоріжців, напевне, сказали б своє рішуче «ні» такому пам’ятникові.

І Йосип Сталін з’явився на ганку Запорізького обкому КПУ. Сьогодні комуністи посилаються на те, що з таким проханням до них буцім зверталися ветерани Великої Вітчизняної. Ми всі глибоко шануємо учасників тієї війни, особисто я знайомий з багатьма фронтовиками, про яких вже створив чималу добірку нарисів. І достеменно знаю, що саме ті, які пройшли ту «м’ясорубку» і проливали кров за Батьківщину, у більшості своїй категорично не поділяють думку нинішніх, викоханих у мирних умовах, сталіністів. Хоча, звісно, чимало й таких, які назавжди залишилися у полоні ідеологічних догм 30-40-х років минулого століття. Та їм ці хибні погляди треба вибачити, зваживши на поважний вік і умови, в яких вони формувалися як особистості.

Інше виправдання, яким користуються ініціатори встановлення пам’ятника, є те, що установлений він, мовляв, на приватній території обкому КПУ. Але ж поряд проходять городяни, які вимушені лицезріти ненависного багатьом «вождя». І тут виникає запитання: а якщо комусь збреде в голову на своїй приватній ділянці установити пам’ятник Адольфу Гітлеру чи Сатані з рогами, то й тоді влада буде такою ж поблажливою?

Та головне не в усіх цих заморочках з пам’ятником, а в тому, що через це можуть постраждати люди. Звичайно, хтось би плюнув на цю, виставлену напоказ, тінь минулого, чи скрутив у її бік дулю – та й досить. Але завжди знайдуться гарячі голови, які захочуть якимось чином прибрати цей пам’ятник, щоб не «мозолив» очі. І таки дійсно знайшлися. Спочатку хтось відпиляв «народолюбцю» голову, а після того, як відтяту голову повернули на місце, під самий новий рік пролунав вибух, який вщент зруйнував цю малу архітектурну споруду. Постраждалих, на щастя, не було. І тут, вочевидь, час було сказати: досить, «таваріщі», дурницями займатися! Так ні ж, вже йде збір коштів на новий пам’ятник Сталіну, який, за словами тих же комуністів, буде якіснішим і міцнішим. Йдуть жваві дискусії, з якого матеріалу його краще виготовити, - з бронзи, мармуру чи граніту. Так і хочеться порадити – з пластиліну! І заховати подалі від людських очей. Бо все це нагадує зловмисну провокацію, випробування свідомих українців на патріотизм. Здається, комусь дуже кортить, за зразком путінської Росії, перетворити Україну на мінне поле, різниця лише в тому, що в РФ вибухи відбуваються через недолугу політику влади у міжнаціональних відносинах, а у нас це може виникнути на ґрунті дрімучого українофобства і прагнення мавпувати ту ж Росію.

Зараз правоохоронці збилися з ніг, розшукуючи тих, хто посягнув на злощасний пам’ятник. У ЗМІ вже лунає модне слово «тероризм». Почалися арешти невідомо кого і за що. І не тільки у Запоріжжі. Це тривожний симптом. Театр абсурду, яким видаються на перший погляд ці нездорові пристрасті навколо пам’ятника, може швидко перетворитися у непоправну драму, сценаристи якої потім просто «умиють руки», як вони це вже не раз робили. А розхльобувати всю цю кашу доведеться невинному люду.

А тепер погляньмо на описані події з позицій здорового глузду, давайте визначимо першопричину такого збурення у нашому суспільстві. А першопричиною, вочевидь, стало саме встановлення пам’ятника, який виявився занадто сильним подразником і призвів до протиправних дій з боку патріотично налаштованої молоді, яка, напевне, краще від комуністів знає про ті страждання, яких зазнав український народ від тоталітарного режиму, уособленням якого є Сталін. Слід визнати, що Запорізький обком КПУ став провокатором всіх сьогоднішніх подій, пов’язаних з підривом пам’ятника. І саме він заслуговує більшого осуду, ніж ті молоді люди, які у такий спосіб відреагували на провокацію апологетів Йосипа Сталіна. Дуже сподіваюся, що громадськість дасть належну оцінку цим подіям.

І окремо хочеться звернутися із застереженням до наших шановних ветеранів: не йдіть на повідку у провокаторів, якими б не були ваші погляди. Вони просто використовують вас у своїх цілях. І ні в якому разі не здавайте свої заощадження на новий пам’ятник. Ці кошти краще прибережіть для лікування, харчування, комунальних платежів, тарифи і ціни на які цього року неймовірно зростуть. Не будьте спонсорами марнотратних і небезпечних для всіх нас витівок. Ви гідні кращої долі. Тим паче, що у лідерів КПУ стільки коштів, що їх би вистачило не на один пам’ятник з будь-якого матеріалу, навіть із золота. Поцікавтеся їхніми статками, нерухомістю, записаною на близьких родичів, подивіться, в яких авто вони їздять, як одягаються, що п’ють і їдять. А ви, щирі й чутливі, віддаєте, на їх заклик, зі свого гаманця останнє на пам’ятник диктаторові, який безжалісно вирубував кращий цвіт української нації. Не забувайте уроків минулого, якщо навіть гірка доля вас особисто не торкнулася…

Лесь Дідич, спеціально для сайта «Стрела.zp.ua»

You have no rights to post comments