І хто це каже, що українське село знебожіє? Як в цих людей язик тільки повертається? Адже ж достатньо кинути оком на будь яке село, щоб побачити новенькі дво-або й три поверхові маєтки, що тішать око євродахами та євровікнами за височенними кам’яними мурами. І все це втопає в рясній зелені доглянутих садочків. Словом, «троянди й виноград, красиве та корисне»…
Це раніше, за радянської минувшини, десь у центрі соромливо червонів черепичним дахом будинок голови колгоспу, що виділявся серед решти хіба що розмірами та бетонованим подвір’ям. Йшли роки… Разом з незалежністю прийшла довгоочікувана свобода, настало омріяне в віках право селянина бути хазяїном на своїх землі.
Ото й стали ділити паї. А як, хто почне? Бо в кожного ж «хата скраю»… Хто краще знає порядки, вміє рахувати та має більший авторитет? Звичайно – голова колгоспу, - йому й «карти до рук».
Голова не відмовив. Тільки зібрав правління, покликав на допомогу не менш «розумну» голову - голову сільради, і справа пішла. Отут і є та «стартова лінія» загальнодержавного дерибану. Тільки дивуєшся, як «бульк-бульк», ніби гриби після рясного дощу вигулькують з «сільського рясту» новісінькі маєтки «нових господарів життя».
Тільки, от дивина… Така цікава закономірність спостерігається… Чим ближче до великого міста, до водички або до лісу, де кращі краєвиди або земелька жирніша – там і дощик рясніше. Та й дощик якийсь не такий… Папірчаним дощить… Такими собі зеленкуватими прямокутниками-крапельками з портретами заокеанських президентів сипле та й сипле, та все не куди-небудь, а тільки на садиби голови-ленінця та його найближчих сподвижників, – посіпак по-нашому.
Так повсюди… Якщо хто не повірить, хай сідає на швидкий річковий метеор, та гей по Дніпру-річці за течією. Тільки поспішайте, бо кажуть, скоро фарватер для прогулянок заборонять. Буде секретна зона з вивчення НЛО, а бо щось інше вигадають, аби не дивилися, як «караються, мучаються, але не каються» нові хазяї.
Пропливаючи між чарівних берегів, не забудьте кинути оком на село Михайлівку, що у Вільнянському районі на Запоріжжі. На цьому прикладі, мабуть і зупинимось в думках, бо найкращого для розуміння новітньої історії перевтілень на селі, годі й чекати.
Був тут колись радгосп-міліонер «Чапаєвський», широко відомий навіть за межами області високими врожаями та тваринницьким комплексом на десяток тисяч голів худоби. За минулих часів радгосп був на видноті, а його директор Леонід Григорович Давиденко – при авторитеті та нагородах. Часи змінилися і радгоспна зірка швидко покотилася долу. Тихий занепад тривав аж до 1996 року.
Аж тут застала приватизація. Леонід Григорович визначився вчасно й за допомоги радгоспної бухгалтерії провів оцінку майна, визначив загальну вартість у 3 мільйони гривень. Справа навіть не в тому, що вартість майна досвідчені бухгалтери зменшили проти дійсної майже в десять разів, а в тому, що все ж таки радгоспне майно не зникло, а було дбайливо враховане в статутному фонді знов створеного відкритого акціонерного товариства. Шкода тільки, що вже не роздавали винагороди сільським математикам за таку економіку, а ще більш шкода, що контрольні органи разом з прокуратурою, не оцінили тоді раціоналізаторської думки в належних до їх діянь роках. Бо ж кваліфікується це й досі, як розкрадання в особливо великих розмірах.
Та все ж повіримо сільським реформаторам, що робили це «задля відродження» господарства та успіху майбутнього ВАТ «Чапаївське». От тільки одна біда – ВАТ «Чапаївське» так і не запрацювало.
З самого початку керівництвом під орудою все того ж Л. Давиденка, акціонерне товариство прийняло курс на банкрутство. Треба й тут віддати належне «залізній руці», що не дозволила геть й найменшого відхилення від визначеного курсу. Лишалося провести ще один захід, зовсім непотрібний голові Давиденку – розпаювання, котрому належало за законом 6000 га радгоспної землі. Оце розпаювання і стало головною перешкодою новим-старим хазяям на шляху до повної перемоги їхньої приватної власності над бувшим майном радгоспу.
На отримання земельних сертифікатів претендували 1100 осіб з числа бувших та нинішніх працівників ВАТ «Чапаївське». Тільки у 2000 році, тобто майже через чотири роки від початку розпаювання, люди нарешті отримали земельні сертифікати на паї по 6,08 га.
Не треба думати, що ці чотири сезони землі простоювали. Ні, на ланах проходило звичне господарювання. Врожай збирався, обліковувався та реалізовувався. На банківські рахунки ВАТ «Чапаївське» надходили гроші, та витрачалися й розподілялися лише за бажанням і розрахунком керівництва. Скільки за чотири роки зекономили, або іншими словами, привласнили керівники належної орендної плати за неіснуючі паї, сказати важко. Втім, виходячи з простого розрахунку, можна обґрунтовано припустити, що не менше ніж по 1 мільйон на рік. То ж зрозуміло, чому не поспішали з розпаюванням.
Саме ж розпаювання не стало взірцем законності та справедливості. Більше ніж 150 претендентів земельні сертифікати не отримали. Серед них ті, хто звільнився з радгоспу, спадкоємці померлих працівників, та інший, на думку керівництва, «непотріб» з прошарку сільської інтелігенції. Не всі змирилися. Були чисельні скарги та позовні заяви до судів різних рівнів та інстанцій. У квітні 1998 року звернулися з колективним листом навіть до президента України Л. Кучми. Чи відповів президент на листа, наразі достеменно не відомо, бо відповіді ніхто із скаржників не бачив. Така ж доля мабуть спіткала й більшість відповідей з інших інстанцій.
Що й казати, якщо суди, на які найбільш покладалися скаржники, приймали рішення часто-густо не на користь позивачів. Дійшло до іронії… Частина позовних вимог на захист інтересів обдурених громадян заявила до суду громадська організація «Запорізький Союз захисту прав страхувальників, вкладників та власників цінних паперів». Суддя Вільнянського районного суду П. Дмитренко під час розгляду судової справи відсторонив від неї «Союз», та замінив на його представника І.П. Станкевичем. В результаті суд в позові відмовив, а на Станкевича, як сторону що програла, поклав обов’язок сплатити державне мито в сумі 2290 грн. Оскільки в останнього таких грошей не було, то заповзяті судові виконавці описали та продали половину його квартири. Ось так, «инициатива наказуема» (допущено русизм за відсутності українського перекладу з російського бюрократизму). Те, що суддею П. Дмитренко допущене суддівське свавілля, доводить те, що інший суддя того ж самого суду Черненко задовольнив позов «Союзу» з тих же самих обставин.
Скаржникам та правозахисникам в боротьбі з «хазяями села» не допомогли навіть найвищі інстанції – Верховний суд та Генеральна прокуратура.
Тим часом керівництво акціонерного товариства вдало завершило власні судові операції, пов’язані з банкрутством. Тут суди ніяких перешкод волі заявників не чинили. Далі начальство, без тіні сумніву та сумління, приступило до створення правонаступника. Таким мало стати товариство з обмеженою відповідальністю з поетичною наддніпрянською назвою «Славутич». На загальних зборах акціонерів, що проводились навесні 2000 року, більшість акціонерів висловилась проти передачі земель до статутного фонду нового товариства. Та й що з того? ТОВ «Славутич», попри загальний супротив, успішно отримало державну реєстрацію, а селянам запропонували просто переоформити договори оренди. При цьому було ще й переглянуто, звичайно в бік зменшення, розмір земельних паїв. За новою нормою земельний пай становив вже 5,64 га, тобто в кожного, за розпорядженням голови Вільнянської райдержадміністрації, запросто відібрали по 44 сотки. До того ж 337 га пасовищ, 197 га сіножаті та 59 га саду не розпайовувалося взагалі. Повноправними розпорядниками цих майже 600 га є директор ТОВ «Славутич» Л.Г. Давиденко та його заступник агроном А. Соліло.
Ось такі справи з приватизацією та розпаюванням на селі. Дехто скаже, - «Це що, от у нас було»… Так, буває і гірше, але ж не забувайте про домовленість, що село ми обрали навмання, нібито з ілюмінатору річкового метеора. А щоб не здавалося, що обрали не саме найгірше село, розглянемо й інші боки життя-буття Михайлівки.
Увагу мандрівника притягує вдале та приємне розташування села на березі залива Дніпра. Нажаль, не тільки мандрівника, але й не менш пильних до природної краси, так званих, «нових українців».
Останні десятиліття спостерігається активне захоплення прибережних дніпрових схилів, особливо в районі Києва, про що ми часто довідуємося з телевізійний репортажів. Там вже давно робляться жахливі речі, з намивом цілих піщаних островів та мисів.
Не минула «сія гірка чаша» і села Михайлівка. Забувши про закони щодо прибережних природоохоронних зон, визначених Земельним та Водним кодексами, влада приймає рішення на догоду бажанням «сильних миру сього». В Михайлівці таку «добру справу» започаткував ще в 1993 році тодішній голова сільради П.О. Музика, виділивши рішенням сільради перші 60 соток берегової лінії. Започатковану «славну» справу продовжили наступний голова сільради пан Булкін, потім Т.І. Вершина (сама в минулому суддя) та теперішній голова, все той же О.С. Булкін. Останній, як людина творча, раціоналізував дерибан, не забувши при роздачі землі нарізати й собі добрий шматочок.
Як відомо, подолати на шляху до солодкого майбуття законні перепони непросто. Потрібне рішення суду, що «прийме до уваги тяжкий стан позивача» та «войдёт в положение» (знов русизм, що не перекладається українською) щодо слізного прохання. Ви ж навіть не мрійте! Для тих, кого не стосується президентське «Україна для людей», така справа не до снаги.
Ті ж хто отримав відповідне судове рішення, далі йде до сільради або до ради більш високого рівня, залежно від того до чийого відома віднесено бажаний шмат земельки. А там вже чекають, аж руки розчепірили в обіймах. Іди сюди…
Отак пані Вершина, а за нею й Булкін разом з секретарем сільради А.М. Король, раз по раз змінюючи один одного біля керма сільської влади, поступово й роздали всю прибережну смугу, що входить до меж села. Земельні ділянки у власність отримали «небораки ХХІ сторіччя» спочатку Огаренко В.Н., потім Ільницький О.П., Корж О.В., Поздєєв А.М., Мамедов П.О., Шелестюк А.В. Мабуть про таких відомий український байкар Глібов писав, - «Народ усе, як бачиться, такий, добрячий та плохий...» От звідки й краєвид, що тішить око, та створює помилкове враження про розквіт сільського побуту за нових часів!
Так, наприклад, сталося з законослухняним мешканцем Запоріжжя С.С. Лебеденко. «Зовсім того не бажаючи», він у 2002 році став власником 35 соток берегозахисної смуги. Тож, поки чухав козацьку потилицю в роздумах, що з цим добром робити, сталося нове лихо. Догнали його та «втюхали» ще 23 сотки на умовах оренди на 49 років. Словом, змусили людину, накшталт Робінзона, освоювати нелегке життя між небом, берегом та водою. Ось і надривається людина мало не десять років. Збудував «хатинку», придомові та господарські будівлі, а ще й височенний бетонний мур, нагло відрізавши з північної сторони прохід до Дніпра місцевим аборигенам.
Жити «бранцям прибережної смуги» стало трошки краще. Але ще залишалась небезпека с південного краю. Звитяжну місію рятування «друзів за нещастям» прийняла на себе «проста» жіночка Л.О. Варварова, що мала наділ на південному краю поселення. Зібралася з силами й грошима, та перекрила парканом прохід з півдня. Таким чином, на березі утворилася вільна безпечна кілометрова зона, де «білі» люди нарешті могли почуватися спокійно без ризику бути «з’їденими» ненаситними правозахисниками.
Приборкання Михайлівських тубільців на цьому не завершилося. У 2008 році до благородної справи спасіння мандрівників долучилася Вільнянська райдержадміністрація, що взялася за дерибан вже державного лісового фонду. Для початку маловідомим «простим» громадянам Шевченку О.Ф., Акімову М.П., Савелло Ю.А. було нарізано 30 соток зі зміною цільового призначення у лісосмузі поблизу високовольтної лінії. Тепер прохід від села до заливу Дніпра існував тільки під електричними дротами. Все ж люди не лякалися, та йшли собі й шли… Це неподобство новосели скоро ліквідували перевіреним височенним кам’яним муром. Подейкують, що селяни все ще виходять до ріки, пересікаючи трасу «Сімферополь – Харків», але це ненадовго, розвідку вже вислано…
До речі, треба завважити, що це ніякий не «беспредел». Згідно відповіді Держземінспекції в Запорізькій області нічого протизаконного в отриманні земельних наділів та в будівельнопарканних діях немає. У землевпорядників тільки одне зауваження щодо несплати «робінзонади» належної суми на компенсацію втрат лісогосподарського виробництва. Дивно, враховуючи статки поселенців!.. А що тут дивного, може й справді немає у «білих людей» тих гривень, бо все ж у долярах. Ну чого б ото було сікатись?
Ну що, тепер проймає? Ні? Тоді ми йдемо до вас… Не лякайтеся, це жарт… Ми ж, хоч дехто вже й стомився, все ж продовжимо «путешествие не без морали».
А як Вам така оборутка? Стояла в селі водонапірна башта, нікому не заважала. Напроти, постачала питну воду на все село. З проведенням централізованого водопостачання башта, само собою зрозуміло, перетворилася на місцевий раритет, що тішив око хіба що краєзнавцям. Та не довго раритет прикрашав село. Заповзятливий та «на все лихе моторний» пан Булкін не міг миритися з таким, на його думку, неподобством. Швиденько знайшов охочих. Щось там перебалакали по секрету… І ось маєте, башта вже в оренді.
Що ж орендарі зробили? Думаєте зрізали та здали на металобрухт? Не без того… Звичайно зрізали – звичайно на металобрухт. Але ж то були люди «с понятием», з компанії мобільного зв’язку. Для початку, щоб не викликати передчасного супротиву, оточили башту високим парканом. За одну ніч – р-р-раз, і немає паркану… На місці ж, де була низенька водонапірна башта, тепер гордо височить надпотужна антена мобільного зв’язку та, від усієї кібер-душі, щедро випромінює електромагнітні хвилі на нещасні селянські голови. Фізкульт-привіт, товариш Булкін «со товаришами»! Правте нами «вірою й правдою» й надалі, бо думати вже немає чим!
Годі й казати, що сам водогін із Запоріжжя виглядає «ведмежою послугою», бо платять за спожиту воду селяни у три, або й п’ять разів дорожче ніж у місті Запоріжжі. Так розпорядилася Михайлівська сільрада, бо бачите сількомунгоспу було недоснаги залатати чесельні дірки у водоводі. На думку ж мудрих сільрадівських голів, краще перекласти тягар безгосподарності на споживачів.
Все ж таки звернення та прохання пройняли твердолобих мудреців, дірки до літа цього року залатали. Але забули переглянути тарифи для споживачів, що вже так всім знайоме, що навіть не потребує коментарів.
Тут же останнім часом розвелося безліч всіляких «генделиків» та незалежних «точок розливу», що торгуючи «паленою горілкою, вибивають останній розум, ба й навіть саме життя з «могікан»-селюків. При цьому влада тільки робить вид, що бореться з неподобством, час від часу виголошуючи гучні заяви та застереження.
Їй богу, складається враження, що зусиллями сучасних та прийдешніх чиновників вкупі з «народними обранцями» просто звільняється життєвий простір. Поки що незрозуміло для яких зайд це робиться, але ж потуги очевидні! Нічого, скоро й це побачимо… Коло претендентів, відповідно до президентських закордонних візитів, повсякчас звужується.
Так складається новітня історія окремого взятого села, а відповідно й всієї України. Хто не вірить, будь-ласка, наш віртуальний метеор до Ваших послуг, - завжди готовий продовжити мандри.
І не треба чекати сонячних відблисків на гострих лезах козацьких шабель або шляхетного гніву нової «Коліївщини». Минулося…
Назва ж цією нелюдської потворної політики, що вершить сьогодні людськими долями, загальновідома. Все що робиться, іменується одним страшним словом – КОРУПЦІЯ! Це не тільки хабарі, як багато хто вважає… Корупція – це спосіб покращення життя для багатьох представників влади всіх рангів та категорій, що з роками, не зустрічаючи протидії, неминуче трансформується від «багатьох» до визначення «всіх». Оце й сталося на нашій «богом даній землі». Це й треба прибирати, як осот безжально і з корінням.
То ж наразі, напередодні виборів до місцевих органів влади, годі вже довіряти можновладцям. Люди схаменіться, це ж Ваша держава. Годі дослухатися та брехливих недолугих порад. Часи дерибану «давиденків», «вершин» та «булкіних» мають піти в небуття. Тепер обирайте – Ви або вони. Іншого вже не дано – минулося.
"Хатинки" Лебеденко С. С.
Маєток Огаренко В. Н.
Блог Вадима Вышинского - Мысли в слух
